Метою дослідження є проведення системного аналізу повсякдення, форм самоорганізації й особливостей репатріації хворих та інвалідів у таборах полонених українців зі складу царської армії в Німеччині у 1917 р. Наукова новизна роботи. Представлена проблема являє собою першу спробу цілісного представлення повсякдення хворих полонених, що потрапляли до таборових лазаретів, а також процесу репатріації інвалідів з числа полонених українців з трьох українських таборів (Раштат, Вецляр, Зальцведель) на теренах Німеччини. Висновки. Побут інвалідів у таборах полонених українців був позначений значними складнощами, зумовленими як обмеженими фізичними можливостями цієї категорії таборян, так і недостатністю їх раціону. Остання обставина, необхідність виконання обтяжливих робіт, а також загальний дискомфорт, яким було позначено перебування полонених у таборах, призводило до розвитку у декого з таборян сухот та інших хвороб. Для поправлення їх здоров’я у кожному таборі був облаштований лазарет, проте основним його призначенням було запобігання поширенню пошесних хвороб. З метою вирішення проблеми інвалідів і тяжко хворих таборян урядами протиборчих держав (у т.ч. і між Росією та Німеччиною) було досягнуто угоду про пропорційний обмін цими двома категоріями осіб. Завдяки цьому стало можливим розпочати процес їх взаємної репатріації, але його обсяги були порівняно незначними через фактичну протидію російського уряду, який побоювався того, що у такий спосіб матиме місце посилення людського ресурсу ворога. Внаслідок цього від’їзд репатріантів хронічно затримувався, і хоча вони отримували обмежену гуманітарну допомогу від українських таборових громад, а також російських і міжнародних червонохрестних організацій, моральний стан інвалідів погіршувався. Але попри всі труднощі з трьох українських таборів додому протягом у 1917 р. виїхало понад 530 інвалідів і хворих, у т.ч. й українські активісти.

Olena Dema

Maciej Krotofil

Ihor Sribnyak

Eminak

Хворі та інваліди у таборах полонених українців зі складу царської армії в Німеччині: повсякдення, форми самоорганізації, особливості репатріації (1917 р.)

战俘营中的病人和残疾人：乌克兰战俘在德国的生活、自我组织形式及遣返特点（1917年）

Мета статті – проаналізувати суспільні настрої жителів міст Правобережної України у роки Першої світової війни з позиції таких абстрактних категорій як «ілюзія» та «реальність». Наукова новизна полягає у застосуванні мультидисциплінарного підходу до вивчення особистого та колективного сприйняття українським тиловим населенням воєнної доби 1914-1917 рр. крізь призму історії, філософії та соціальної психології. Висновки. Упродовж 1914-1917 рр. у містах Правобережної України відбувалося запекле протистояння між ілюзорним і реалістичним сприйняттям подій Першої світової війни. В умовах екстремальної повсякденності ілюзії виконували різноманітні функції, сутність яких зводилася до спроб пошуку психологічного комфорту. Природна людська схильність до віри в те, у що хочеться вірити, з чим з різним ступенем успіху загравала військова пропаганда Російської імперії, влітку 1914 р. пом’якшила об’єктивно гнітючий вплив на свідомість факт початку війни. Втім, «ілюзію швидкої розв’язки», на якій базувалися характерні тоді проурядові настрої, вже за рік змінила «ілюзія окупації», спричинивши серед міського населення безпрецедентну за масштабами паніку. У конкуренції між двома контрольованими та хаотичними конструкторами ілюзії – пропагандою та чутками – перемагав останній. Важкий тягар війни неминуче призвів до розчарування у владі та доцільності урядової політики, і, зрештою, – до онтологічної кризи у вигляді соціальної апатії та «ерозії реальності», що свідчило про її повну капітуляцію перед ілюзією у переддень революційних подій 1917 р. Підірване війною критичне мислення не давало широкому загалу можливості відрізняти правду від брехні. Це не могло не накласти негативного відбитку на здатності соціуму адекватно сприймати дійсність у наступну історичну епоху, коли різного роду соціал-популісти ефективно використовували для поширення своїх ідей так звану «вигадану реальність».

Timofiy Gerasymov

Ivan Romanyuk

Ілюзія проти реальності: український досвід Першої світової війни

幻觉与现实：乌克兰在第一次世界大战中的经验

Мета статті – у суспільно-політичному контексті проаналізувати єврейське питання у Катеринославі початку 20 ст., виявити роль монархічних сил в антисемітській політиці, місцевої влади, окремих кіл громадськості. Наукова новизна. Відтворено соціально-психологічний контекст ескалації расово мотивованого насильства; показано специфіку розуміння націоналізму на локальному «обивательському» рівні; виявлено відсутність історіографічної традиції вивчення катеринославського антисемітизму; на підставі незалучених до дослідницького процесу архівних джерел відтворено специфіку погромницької політики у Катеринославі та проаналізовано мотивацію учасників погромницьких акцій; охарактеризовано роль чорносотенців у поширенні антисемітизму на місцевому рівні; відтворено атмосферу неоднозначного сприйняття імперсько-монархічних сил губернською владою; окреслено дозвільно-цензурну політику в Катеринославі щодо євреїв та єврейських установ. Висновки. Антисемітизм був принциповим і безкомпромісним складником ідеології та політики катеринославських чорносотенців, який відмежовував їх від будь-яких суспільно-політичних рухів і партій того часу та завдавав непоправної репутаційної шкоди всьому правому монархічному рухові. У цьому пункті увиразнилися особливі риси російської модерної ідентичності, які викликали негативне суспільне сприйняття та були історично безперспективними. Ставлення владних кіл Катеринославщини до єврейського питання було складним, неоднозначним і суперечливим: вони були змушені шукати баланс між урядовим антиєврейським курсом, антисемітизмом місцевих чорносотенців, ліберальною та лівою громадськістю, що зазвичай захищала євреїв, а також єврейськими силами, що були вагомою частиною фінансового та господарчого життя Придніпров’я.

Serhiy Savchenko

Oksana Reshetilova

Єврейське питання у Катеринославі на початку 20 століття

20世纪初叶卡捷琳诺斯拉夫的犹太人问题

The purpose of the paper is to uncover rape as the most criminal form of sexual violence directed at Jewish women during the Holocaust (in the example of the General District Volyn-Podillia). The scientific novelty of the paper is in the fact that rape as sexual violence directed at Jewish women during the Holocaust in a single territory (Volyn and Podillia) has been singled out and analyzed for the first time in a separate study. The research methodology is based on the principles of scientism, historicism, objectivity, problematic-historical, and searching methods, as well as methods of analysis and systematization. The oral history method has become important in the study. Conclusions. Rape, in the context of sexual violence, was a common practice during the Holocaust. Such crimes were committed by German soldiers, the Gestapo and other occupiers, their minions – collaborators, the Ukrainian police, as well as civilians, neighbors, rescuers, and ‘ordinary men’. Despite the prohibition of sexual relations between Germans and Jewish women, that rule was not enforced either in Germany or in the territories it occupied. The waves of sexual violence in the analyzed territories of Volyn and Podillia could be considered the initial period of the occupation, staying in the ghetto, and ‘Final Solution to the Jewish Question’, as well as the period of hiding. The conclusions of the study show that the committed sexual crimes depended more on mercantile reasons, satisfying the sexual needs of the rapists than on their ideological/anti-Semite or political preferences. Enforcers of the Ukrainian police during their service in the civil administration of the Reichskommissariat Ukraine, who, by virtue of their official duties, were most often in contact with Jews and had the opportunity to commit violence against them, were widely involved in the crimes committed. Gang rapes were frequent, indicating the impact of brutalization and violence during the war, and the perpetrators’ belief that they would not be punished. Sometimes after rape, women were tried to be killed in order to conceal the traces of the crimes. Jewish women had a ghost of a chance of defending themselves. They succeeded only in some cases. Sexual violence affected not only women and girls but also men, for whom it was an act of humiliation, a manifestation of their inability to protect women. Funding. This project has received funding through the EURIZON project, which is funded by the European Union under grant agreement No. 871072. Also, this study was carried out thanks to access to sources from the collection of ‘Visual History and Education’ of the Shoah Foundation (University of Southern California, USA) and oral testimonies of Yahad-In unum (Paris, France).

Roman Mykhalchuk

Rape as a Form of Sexual Violence During the Holocaust (Evidence From General District Volyn-Podillia)

大屠杀期间性暴力的形式：强奸（来自沃伦-波多利斯克地区法院的证据）

The purpose of the research paper is to characterize the diplomatic relations between Albania and the Kingdom of Serbs, Croats, and Slovenes from 1925 to 1928 and to determine the influence of Rome on Albania-Yugoslavia relations. The scientific novelty. The dynamics of diplomatic efforts for cooperation between Tirana and Belgrade, as well as the moments of their political crises, such as the Gjurashkoviç question in 1927, are presented. The role of Italy as a neighbor whose diplomatic activity played a significant role in diplomatic relations between Tirana and Belgrade in 1925-1928 is analyzed. Peculiarities of Albanian diplomacy headed by Zogu and its ability to maneuver in relations with Rome and Belgrade, while overcoming internal crises and striving to preserve the state’s sovereignty, are uncovered. The authors have identified all the most important factors that determined the diplomatic relations between Tirana and Belgrade. Conclusions. Diplomatic relations between Tirana and Belgrade in 1925-1928 developed depending on various internal and external factors. A characteristic feature of Albania-Yugoslavia relations, as in all previous periods, was mutual distrust and constant mutual accusations regarding several sensitive issues: Shën Naumi and Vermosh (1925), the uprising of Loro Caka (1926), the First and Second Tirana Pacts (1926-1927), and especially, the Gjurashkoviç question (1927). However, the main factor in Albania-Yugoslavia relations was Italy, whose active diplomacy was decisive in those relations. As a result, despite Belgrade’s restoration of Zogu’s power in 1924, performing to their advantage, Rome’s influence forced the Albanian state to distance itself from the Kingdom of Yugoslavia with reorientation towards Italy. An important factor in diplomatic relations between Tirana and Belgrade was the issue of the relocation of the Albanian population from Kosovo and other Albanian territories, as well as implementing of state violence and terror by the Kingdom of Yugoslavia against Albanians. That occurred due to the fact that while official Tirana and Albanian intellectuals raised their voices in defense of Albanians in the Kingdom of Yugoslavia, officials in Belgrade accused Tirana of interfering in their internal affairs.

Skender Lutfiu

Mentor Hasani

Diplomatic Relations of Albania with the Kingdom of Serbs, Croats, and Slovenes (1925-1928)

阿尔巴尼亚与塞尔维亚-克罗地亚-斯洛文尼亚王国（1925-1928年）的外交关系

Метою статті є висвітлення й аналіз участі чорносотенців у виборах до Державної думи у Волинській губернії на початку 20 ст. Проаналізовано роль Почаївського відділу Союзу російського народу у проведенні передвиборчих заходів і залученню до цих процесів кліру Російської православної церкви. Наукова новизна роботи полягає у детальному аналізові особливостей участі у виборах до Державної думи діячів і прибічників Союзу російського народу, з’ясовано роль кліру Російської православної церкви у цих процесах. Висновки. У процесі своєї діяльності Союз російського народу проводив роботу спрямовану на дискредитацію представників інших етногруп, які проживали в межах Волинської губернії у досліджуваний період. Особливо це спостерігалося під час проведення виборчих кампаній до Державної думи. При цьому своє завдання чорносотенці вбачали у тому, щоб до Думи потрапили лише прибічники їхньої ідеології, тобто ті особи, що у повному обсязі підтримували самодержавне правління в імперії. Враховуючи ситуацію, що склалася у Волинській губернії, керівництво Союзу російського народу робило усе можливе, щоб не допустити обрання депутатами польських поміщиків та євреїв, що й, за допомогою органів влади і православного кліру, їм вдавалося реалізувати. Використовуючи демагогічні гасла, чорносотенці безпідставно звинувачували представників інших етногруп у «підриві основ російського самодержавства». Напередодні губернських виборів виборщики-селяни зупинялися у резиденції архієпископа Волинського і Житомирського Антонія, де з ними проводилися відповідні «розмови», до яких допускалися лише поміщики-росіяни та клір. Натомість виборщики з числа польських землевласників та євреїв – не допускалися, що наочно підтверджує упереджене ставлення до представників інших етногруп. Нерідко у вибори представників на губернський з’їзд виборщиків втручався Сенат імперії, скасовуючи результати виборів у повітах. Загалом залучення православного кліру та підтримка ідеології організації органами імперської влади давали бажані результати. Практично всі депутати Думи, обрані від Волинської губернії, були чорносотенцями або ж підтримували праву ідеологію. Така діяльність чорносотенців ще більше загострила й так не прості міжнаціональні взаємовідносини на Волині, а відкрита дискредитація євреїв і поляків, які відігравали важливу роль у житті тогочасного волинського суспільства, сприяла подальшій ескалації міжнаціональної напруги у регіоні.

Oleh Melnychuk

Yaroslav Tsetsyk

Участь чорносотенців у виборах до Державної думи у Волинській губернії в 1906-1912 рр.

1906-1912年沃伦省国家杜马选举中的黑帮参与

Метою статті є висвітлення повсякденного життя євреїв під час нацистської окупації в Запоріжжі та особливостей вбивства запорізької єврейської громади у 1941-1942 рр. Наукова новизна. Вперше предметом дослідження став людський вимір трагедії Голокосту в місті Запоріжжі у контексті історії Шоа в Україні. На основі аналізу відеоінтерв’ю жертв і свідків Голокосту Інституту візуальної історії та освіти фонду Шоа Університету Південної Каліфорнії розглянуто стратегії виживання й індивідуальний супротив євреїв, показано роль місцевого населення у порятунку та загибелі запорізьких євреїв. У статті уточнено нижню хронологічну межу реалізації Голокосту в Запоріжжі. Висновки. Євреї Запоріжжя, на відміну від єврейського населення західноукраїнських міст, здебільшого змогли виїхати з міста. Вибір 8-17% євреїв залишитися у місті визначили фактори, які зупинили як євреїв Запоріжжя, так й інших міст: фінансові труднощі, особливості родинного стану євреїв, позитивна пам’ять про німців з часів Першої світової війни. У запоріжців були ще свої сподівання на те, що німці не подолають Дніпро. Окрім того, у промисловому Запоріжжі євреї-робітники трималися до останнього за своє робоче місце. Організація евакуації керівництвом заводів не гарантувала збереження життя. Дослідження дозволило встановити, що Голокост у Запоріжжі розпочався не в листопаді, а в серпні 1941 р. – зразу ж із вступом німців на територію правобережної частини міста. У Запоріжжі німці повторювали свої попередні смертельні практики, які перетворили щоденне життя євреїв на боротьбу за виживання. Масова страта євреїв у Запоріжжі була проведена пізніше ніж в інших містах півдня України. На відмінну від більшості міст, у Запоріжжі час переходу влади до масової страти не обмежився місяцем або двома місяцями від моменту окупації міста. Цей час дав можливість євреям будувати стратегії свого виживання. Реконструкція життєвих історій демонструє, що євреї намагалися у різний спосіб чинити супротив геноциду. Діяльність окремих представників місцевого населення в окупаційних органах влади була частиною забезпечення геноцидної політики. Однак у той же час кожен єврей, який залишився живим, завдячує допомозі «сусідів». Голокост у Запоріжжі засвідчив умовність ролей, які виконували люди під час Шоа, коли межі між категоріями «злочинець» – «спостерігач» – «рятівник» були досить крихкими.

Tetiana Savchuk

Людський вимір трагедії Голокосту в Запоріжжі (1941-1942)

扎波罗热大屠杀的人性维度 (1941-1942)

Мета дослідження – з’ясувати уявлення селянства Наддніпрянської України про свою етнічну приналежність та інтереси, пов’язані з нею. Наукова новизна полягає у тому, що представлені докладні дані щодо етнічної самоідентифікації селянства Наддніпрянської України, подано збалансовану картину етнічного самоусвідомлення селянської верстви. Результати дослідження заперечують однозначне трактування етнічної самоідентифікації селянства, яке у науковій літературі передбачає або констатацію відсутності етнічної самоідентифікації селянства, або – високого рівня національної свідомості. Стаття показує різні тенденції етнічного поступу в середовищі селянського соціуму, процес перетворення селянства з етнографічної маси у сформовану національну єдність і причини етнічної трансформації селянства. Висновки. В уявленнях селянського соціуму Наддніпрянської України про власну етнічну приналежність сполучалися різні тенденції. Частина селян в етнічному відношенні себе не ідентифікувала, стримано ставилася до спроб розвитку національної культури. Водночас селянство відрізняло себе від представників інших етносів. Серед певної частини селянської верстви проявлявся інтерес до україномовної літератури. Існував і прошарок селянства, що чітко ідентифікував себе в етнічному відношенні, відзначався розумінням загальнонаціональних інтересів, і виявляв готовність до їх захисту. Вказані тенденції становили якісно різні рівні етнічного розвитку селянства, яке вступило у період формування національної свідомості й інтенсивно проходило шлях від етнографічної маси до національної спільноти. Причинами етнічної трансформації стала культурно-пропагандистська та політико-ідеологічна робота інтелігенції, участь селянства у революційній соціально-політичній боротьбі та воєнних подіях, а також втягування селянського господарювання у сферу товарно-ринкових відносин з представниками інонаціонального середовища, що зумовлювало формування етнічної ідентичності серед селянства. Водночас протягом досліджуваного періоду, очевидно, не усі представники селянської верстви набули сформованої етнічної свідомості. Фінансування. Стаття підготовлена за результатами фундаментального дослідження «Соціокультурний простір України другої половини ХІХ – першої третини ХХ ст.: селянський світ» (номер державної реєстрації: 0123U101600) за підтримки Міністерства освіти і науки України.

Igor Fareniy

Про етнічну самоідентифікацію селянства Наддніпрянської України кінця 19 – початку 20 ст.

关于19世纪末至20世纪初乌克兰中部农民的民族自我认同

The purpose of the research paper is to analyze the development of education in Elbasan Prefecture in 1928-1939, to determine the general condition of schools and their number, teaching staff, class attendance, etc., as well as to show problems and achievements in the field of education. The scientific novelty. This issue has not been considered in the current historiography, which made it possible for the first time to describe in detail the educational situation in the Prefecture by level of education and geographical distribution. Conclusions. Even though Elbasan was one of the most developed regions of Albania, the illiteracy rate in the early 20th century reached 90% of the population. During 1920-1928, the government took some steps to improve the situation in the field of education but they were insignificant, which was determined by the historical and political situation, economic problems, social bigotry, and the patriarchal way of life of an average family. In 1928-1939, the Albanian government intensified its educational policy, which manifested itself in the following steps: establishing an educational structure with a solid foundation for primary and secondary education; training of teaching staff; improving school curricula at each level of education; improving school infrastructure; conducting and implementing an awareness-raising policy in the country to include a female element in education, etc. The support of the local government, volunteerism, and charity of the wealthy families of Elbasan became important supporting factors in the development of education, which was confirmed by the donations of buildings for educational and cultural needs, financial support, and voluntary help of the residents of Elbasan in the construction of educational and cultural institutions. Strong support for education in the Prefecture was provided by local intellectuals who graduated from schools in Western Europe and beyond. They made an important contribution both to introducing of a new liberating spirit into the country and to adapting of school curricula to the needs of the country and the Albanian tradition, using the best experience of countries such as Austria, Italy, and others.

Arsim Sinani

Rudina Mita

Development of Education in Elbasan Prefecture (Albania) in 1928-1939

1928-1939年阿尔巴尼亚埃尔巴桑省的教育发展

The purpose of the research paper is to analyse the reasons behind Romania’s support for Turkey at the Montreux Conference, by looking at diplomatic documents and correspondence kept by the Romanian Ministry for Foreign Affairs; to compare the advantages and disadvantages between the two doctrines concerning the legal status of waterways; to compare the provisions of the two conventions. The novelty of the research paper is based on documentation and content analysis of emblematical conventions and doctrines, of archival and historiographic material, and of secondary bibliography concerning the issue of the Straits, in contrast with observation, analysis, and synthesis of recent, publicly circulated information, relating to the Straits and the Black Sea’s status within the wartime context in Ukraine. Conclusions. The ongoing war in Ukraine has reopened, at least at diplomatic and international relations levels, discussions concerning Black Sea geopolitics, especially on the status of the Bosphorus and the Dardanelles. The Regime of the Straits is what ultimately determines the opening or closing of the Black Sea, especially in exceptional circumstances, such as those generated by military conflicts within its basin. The current legal status of the Straits has been established since the interwar period, because of evolving international law in this matter, but also as a necessary measure in establishing an international regime for them, one that Russia would have to respect. Through the Lausanne Convention relating to the Regime of the Straits (July 24th, 1923), the Black Sea was opened to all ships in peacetime, and under certain conditions in wartime, if Turkey would be neutral. The Lausanne Convention also established an International Commission meant to oversee the keeping of the international regime of the Straits. A Romanian representative was present within this body, until its dissolution in November 1936. The Lausanne Convention was a triumph of the legal doctrine regarding the international nature of waterways, which provided for the supervision of freedom and equality in treatment for all flags, through international commissions of littoral states and representatives of major powers. Evidently, Lausanne hurt Turkey’s interests as riparian, and the country sought all possible means to restore its full authority over the Straits. It achieved this through the new International Convention on the Regime of the Straits (Montreux – July 20th, 1936), by which it was given full rights, by following the legal doctrine of the right of littoral states to their own territory (opposed to the Lausanne doctrine). In reaching this objective, Turkey needed international support, and found one if its biggest collaborators in Romania, even though Bucharest had more advantages from the Lausanne provisions.

Journals	Eminak
ISSN	1998-4634, 2708-0226
h-index	4
Journal Impact	0.08
Quartiles(Global)	HISTORY & PHILOSOPHY OF SCIENCE(Q4)